Українські поети

 

СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

 

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

(1814–1861)

Черкаська область,

с. Моринці

Біографія

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринцях

Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкаська область) у кріпацькій родині. Про дитинство знаного у світі поета й художника ви дізналися в попередніх класах, тож тепер поведемо розмову про доросле життя митця.

У сімнадцятирічному віці Т. Шевченко прибув до м. Петербурга разом із

челяддю пана Енгельгардта. Вирішивши мати кваліфікованого майстра та

зваживши на невідступні Тарасові прохання, поміщик дозволив йому вчитися

малювати. Учителем юнака був Василь Ширяєв, відомий майстер декоративних розписів.

У його майстерні Тарас пройшов певну малярську підготовку, брав участь

у виконанні живописних робіт в урядових будинках, виготовленні декорацій

для петербурзьких театрів. У вільний від роботи час і білими ночами юний

художник у Літньому саду змальовував статуї. Вирішальне значення для нього

мала зустріч із земляком — художником Іваном Сошенком, який увів Т. Шевченка в коло найвідоміших діячів української та російської культур, познайомив з Євгеном Гребінкою, Карлом Брюлловим, Олексієм Венеціановим і Василем Жуковським.

Помітивши великий талант Тараса, вони вирішили викупити його з кріпацтва й дати

змогу здобути класичну освіту.

Марно К. Брюллов і О. Венеціанов намагалися переконати пана Енгельгардта відпус-

тити на волю талановитого кріпака: поміщик зажадав від них нечувану на той час суму —

2500 карбованців. Щоб дістати такі гроші, К. Брюллов написав портрет поета В. Жуковського, який служив при царському дворі. Картину розіграли в лотерею, і бажану

суму грошей було зібрано. 22 квітня 1838 р. Енгельгардт

усе ж таки підписав відпускну, а 25 квітня на квартирі

К. Брюллова в Академії мистецтв В. Жуковський вручив її

Т. Шевченку. Ось як І. Сошенко описує цей день: «Нараз

до кімнати моєї через вікно плигає Тарас, мало мене не

звалив з ніг, кидається мені на шию й гукає: “Воля! Во-

ля!” — “Чи не здурів ти, кажу, Тарасе?” А він усе своє —

підстрибує й гукає: “Воля! Воля!”»

Тарас Шевченко став вільною людиною. Юнака за-

рахували до Академії мистецтв. Розпочався новий етап у

його житті. У листі до брата Микити Тарас так пише про відчуття свободи:

«Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога, —

велике щастя бути вільним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не

спинить».

Навчання в Академії мистецтв, вивчення французької мови, відвідування

музеїв і театрів, знайомство з відомими митцями — усе це формувало сві-

тогляд Т. Шевченка, сприяло зростанню його як митця.

Проте Тарасові боліло серце за рідний край, братів і сестер. Про це, зокрема,

свідчать уривки з цитованого вище його листа до брата Микити: «...як тільки

отримаєш мого листа, зараз до мене напиши, щоб я знав... Нехай же я хоч

через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо

мені тут так стало скучно, що я всяку ніч тільки й бачу вві сні тебе, Кирилівку,

та рідню, та бур’яни; весело стане, прокинусь, заплачу».

Закінчивши Академію мистецтв, поет 1846 р. повернувся в Україну,

улаштувався на роботу в Київській археологічній комісії, почав змальову-

вати й описувати історичні пам’ятки. У Києві познайомився з викладачем

історії Київського університету М. Костомаровим. Він загітував Т. Шевченка

ввійти до Кирило-Мефодіївського братства, яке, діючи таємно, поширювало

ідеї ліквідації кріпацтва, єднання слов’янських народів на засадах рівності

й братерства. Саме ці погляди поділяв Т. Шевченко, за

них же й постраждав.

5 квітня 1847 р. поета було заарештовано й від-

правлено до Петербурга. Його звинувачували не лише

за участь у братстві, а передусім за написання рево-

люційних творів. В очікуванні вироку поет провів у

казематі  два місяці. Тут він написав більшість віршів,

які ввійшли до циклу «В казематі» (один із них —

«Садок вишневий коло хати...» — ви вивчали в 5 класі).

Деякі твори циклу подано в цьому підручнику, прочитавши їх, ви дізнаєтеся, про що думав і що відчував митець у цей тяжкий для нього час.

З-поміж учасників Кирило-Мефодіївського братства найтяжче було покарано Т. Шевченка: «за створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів» він був засланий до Оренбурзького окремого корпусу рядовим солдатом. Імператор Микола І власноруч зробив помітку на вироку: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати».

У засланні поет провів 10 років. Перші три роки перебував в Орській

фортеці, Оренбурзі й на Аралі в складі Аральської описової експедиції. Тут

були люди, які його підтримували й намагалися полегшити умови заслання.

У цей період Т. Шевченко написав низку віршів і поем, виконав майже

двісті малярських робіт. На жаль, і така «воля» тривала недовго. За доносом

прапорщика про те, що поет порушує царський наказ, Т. Шевченка заареш-

тували й перевели на службу в Новопетровське укріплення. Прихильники

попередили його про арешт заздалегідь, тому він устиг передати друзям деякі

твори, а листи, які одержував від рідних і товаришів, спалив.

Умови в Новопетровському укріпленні були жахливими: навколо пустеля,

пісок і солона вода, до найближчого культурного центру тисячі кілометрів,

клімат такий шкідливий, що солдатів тут змінювали через два роки. Його ж

протримали в цій глухомані майже сім років. На муштру він мусив ходити

навіть хворим. За цей час Т. Шевченко не написав жодного вірша.

1857 р. поета було звільнено. Останні роки життя він провів у Петербурзі.

1860 р. Рада Академії мистецтв присвоїла Т. Шевченку звання академіка-

гравера.

10 березня 1861 р. народний поет помер.

 

ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…

У Т. Шевченка є два вірші, що починаються словами: «Думи мої, думи

мої…» Один із них відкриває першу поетову збірку «Кобзар», яка побачила

світ 1840 р., а другий — невільницьку поезію. Пропонуємо вашій увазі саме

другий вірш, написаний у 1847 р., як ви здогадалися, у засланні.

Що хвилювало митця на чужині? На великій відстані від рідної землі в

неволі Т. Шевченко по-особливому сумує за своїм краєм (мотив любові до

Батьківщини). Згадування киргизів убогих, голих, але ще вільних (у той час

киргизами іноді називали казахів) переносить читача в казахські степи —

місце заслання поета. Ліричний герой вірша звертається до образу дум,

порівнюючи їх із сизокрилими голуб’ятами, просить, щоб вони прилетіли

до нього із - за Дніпра широкого в степ погуляти. Тобто для митця думи —

це не лише поштовх для творчості, а й сама творчість. Отже, провідний

мотив вірша «Думи мої, думи мої…» — творчість як єдина втіха на засланні.

* * *

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

З киргизами убогими.

Вони вже убогі,

Уже голі... Та на волі

Ще моляться Богу.

Прилітайте ж, мої любі,

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

 

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(1871–1913)

 

Біографія

 

Леся Українка (справжнє ім’я та прізвище Лариса Петрівна Косач) народи-

лася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському (нині Житомирська об-

ласть) у родині українських інтелігентів. Батько, Петро Косач, був повітовим

службовцем — юристом, людиною передових поглядів; мати, Олена Пчілка, — українською письменницею.

Леся навчилася читати в чотири роки, а в п’ять — грала на фортепіано й

навіть написала змістовного листа своєму дядькові Михайлу Драгоманову

(відомий український учений і громадський діяч). У родині Косачів панува-

ла повага до народних звичаїв і традицій.

У сім’ї Леся була другою дитиною з шести. Старшим був брат Михайло,

з яким вона була по-особливому дружною. Якось узимку разом із Михайлом

вона пішла до річки Стир на свято Водохреща. Леся настільки захопилася

побаченим, що навіть не помітила, як замочила ноги в крижаній воді. Після

того вона почала тяжко хворіти. Спочатку батьки думали, що це звичайна

застуда, проте згодом київський хірург поставив страшний діагноз — тубер-

кульоз кісток (дівчинці в цей час ще не виповнилося й десяти років!). Потім

патологічний процес поширився на легені й нирки. Тож із дитинства Леся

відзначалася рішучим характером, засвоївши одне правило, яке впродовж

життя її підтримувало: «Щоб не плакать, я сміялась».

З 1882 р. постійним Лесиним місцем проживання стало с. Колодяжне.

Саме тут, на Волині, серед розкішної й чарівної природи формувався стиль

майбутньої поетеси. До речі, любов до природи стане провідним мотивом усієї

її творчості.

Через тяжку хворобу Леся до школи не ходила, а здобувала освіту само-

тужки, проявляючи феноменальні здібності. Попри постійні болі в кістках,

вона й далі грала на фортепіано, малювала, знала майже всі європейські мо-

ви (понад десять!), а в дев’ятнадцятирічному віці для молодшої сестри написала книжку

«Стародавня історія східних народів», яку вже після смерті поетеси було видано як підруч-

ник для національної школи.

Свій перший вірш Леся написала в дев’ятирічному віці. Коли дівчині виповнилося

двадцять два, світ побачила її перша поетична збірка «На крилах пісень», яку високо оцінив

І. Франко, назвавши найвищим здобутком.

 У 1894 р. Леся Українка відвідала свого дядька, Михайла Драгоманова, у Софії. Вона

впорядкувала його бібліотеку, познайомилася з емігрантами й культурними діячами Болгарії. Повернення додому було затьмарене негласним наглядом, установленим цар-

ською охранкою. Щоразу, коли поетеса поверталася з-за кордону, по-особливому відчувала політичну неволю, про що переконливо свідчать такі її рядки: «Мені сором, що ми

такі невільні, що носимо кайдани й спимо під ними спокійно.

Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...». Усе життя поетеса змагалася з тяжкою недугою: вона виїжджала на лікування в Карпати, до Криму, Італії, Єгипту, Грузії. Передчуваючи трагічний кінець, 1913 р. Леся Українка написала заяву до бібліотеки Наукового това-

риства імені Шевченка прийняти її твори на депозит (на збереження).

Цього ж року вона померла в грузинському м. Сурамі.

Поховано Лесю Українку в м. Києві на Байковому кладовищі.

 

ДАВНЯ ВЕСНА

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло —

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло,

А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона, ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині

Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині,

І любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла.

 

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

(1898–1965)

Біографія

 

(Рота» В. Сосюра так описує родину: «...За походженням мати була сербкою, хоча прізвище мала Локотош, що угорською мовою означає “слюсар”. Батько за походженням був французом — правильне прізвище “Соссюр”, навіть із приставкою “де”.

Пономаренко Пантелеймон Кіндратович, який читав початок цього роману, сказав мені, що я ніякий не француз і що моє правильне прізвище не “Соссюр”, а “Сюсюра” (і звідки він це взяв, бо в документах нашого колишнього волосного правління я дійсно записаний на прізвище “Сюсюра”). Але дід мій підписувався “Соссюр” і казав, що наше прізвище українізували писарі».

Початкову освіту Володя здобув під опікою батька, який, будучи креслярем за фахом, працював і шахтарем, і писарем, і вчителем, й адвокатом. Після двокласної сільської школи юнак навчався в ремісничому училищі, а потім в агрономічній школі. Вищу освіту здобував на робітфаці Харківського інституту народної освіти.

Протягом життя В. Сосюра написав і видав понад шістдесят поетичних збірок і поем. Згаданий автобіографічний роман «Третя Рота» поет написав наприкінці життя, проте книжка побачила світ через десятки років після його смерті. У ній він відверто й чесно розповів не лише про романтичні дитячі роки, а й про формування й становлення людини як особистості в то

талітарній радянській країні.

Володимир Сосюра помер 8 січня 1965 р., похований у м. Києві.

 

ВАСИЛЬКИ

Васильки у полі, васильки у полі,

а у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щастя у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,

і ось так же в полі будуть двоє йти,

але нас не буде. Може, ми квітками,

може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти,

і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

з рідними очима порівняє нас.

 

ОСІНЬ

Облітають квіти, обриває вітер

пелюстки печальні в синій тишині.

По садах пустинних їде гордовито

осінь жовтокоса на баскім коні.

В далечінь холодну без жалю за літом

синьоока осінь їде навмання.

В’яне все навколо, де пройдуть копита,

золоті копита чорного коня.

Облітають квіти, обриває вітер

пелюстки печальні й розкида кругом.

Скрізь якась покора в тишині розлита,

і берізка біла мерзне під вікном.